Ще вчора сонце весело скакало по блискучій поверхні мого лобового скла, мов по воді річковій, що весною відтанула. А сьогодні — сумна звістка: довга, мов дорога між горами, тріщина розтинає шибку навпіл, і вже не бачить крізь неї око водія ані ясного шляху, ані блиску неба. То не якась дрібна подряпина від гілляки лісової — то рана глибока, що лише вправні руки майстра здатні гоїти. Саме тому я вирішив не зволікати й звернутися до фахівців, для яких встановлення лобового автоскла — не просто робота, а ремесло, доведене до досконалості.
Майстер та скло мов хірург і пацієнт
У майстерні — запах гуми, металу і терпіння. Тут не кричать, не метушаться. Тут — мов у лікарні: кожен рух виважений, кожне слово потрібне. Майстер, сивий, з пальцями, що пам’ятають кожен вигин автомобіля, приступає до справи. Спершу він, мов добрий діагност, обдивляється скло, перевіряє ущільнювачі, промовляє щось тихо — для себе чи для скла, не знаю.
Далі починається дія, варта пера Гоголя: витягується старе скло, мов витягають серце з грудей, і машина залишається з порожнім, вітром продутим обличчям. Холод входить у салон, як спомин про зиму — ще не забуту, але вже нестрашну. Майстер змащує краї, очищає кожен клаптик, мов господиня прибирає хату перед святом.
Новеньке скло блищить, мов дзеркало — ще не бачило пилу дороги, ще не чуло шепоту дощу. Його обережно вкладають у рамку, наче дитину в колиску. Притискають, герметизують, і вже здається, що воно тут було завжди.
Повернення в люди
Коли все зроблено, не чутно фанфар, не сиплються квіти. Але серце водія стиха співає: знову бачу шлях чітко, знову не боюсь каменя з-під колеса фури, знову вірю у міцність свого залізного товариша. Бо лобове скло — то не лише вікно у світ, а й щит, мов щит козака на полі бою.
І хай вітер дме, і хай дощ ллє, і хай сонце пече — тепер я знаю: машина з новим склом готова до дороги, а дорога — до нових історій.
І хоч заміна тривала недовго — лиш година з гаком, — та в думці залишила глибший слід. Бо у тім склі, що майстер поставив, мов у прозорому літописі, віддзеркалились не лише обличчя й хмари, а й роздуми про крихкість усього: достатньо одного камінця, одного удару — і вже світ не такий, як учора. Так само і в житті: все ціле — аж поки не стане тріснутим, усе ясне — аж поки не вкриється павутиною тріщин.
Та що найголовніше — ця історія не про скло, а про пильність, про відповідальність і про людей, які вміють лагодити не лише машини, а й довіру. Бо ж не в кожній справі стільки точності, терпіння й поваги до того, що, здавалося б, є лише технікою. А може, лобове скло — то й справді очі машини, і ті, хто їх замінює, заслуговують на вдячність, більшу, ніж проста оплата.